Руснаци

          Етноґрафія Русинів

Етноґрафія карпатьскых Русинів має дость комплікованый образ. Выходны Карпаты і передгорья, де они жыють, оддавна были контактнов зонов меджі Выходнов, Централнов і Юго-Выходнов Европов, заселенов од середины 1. тісячріча нашой еры Славянами, котры языково суть частёв выходных Славян. Ґеографічны условія (горьскы хребты, долины рік, розділены нима, замкнуты горьскы котло­вины) припомогли формованю і захованю етноґрафічных особитостей окремых труп в тім славяньскім, пізніше русиньскім масіві.

З другого боку, Русины, якы жыли і жыють на рівнині і передгорью, все контактовали зо своїма сусідами: на выході з Українцями, на севері і западі із западославяньскыма народами - Поляками, Словаками, на юго-западі з народом уґрофіньской трупы - Мадярами, на югу з выходныма Романами - Румунами. Кон­тактна зона меджі Русинами і сусідніма народами ніґда не была стабілна, незмінна (окрем Румунів). Мадяры, Поляци, Словаци і Українці были і суть днесь в порівнаню з Русинами народами чіселно домінантныма, а у вызначеных періодах і народами штатныма, што было і с асімілачнов базов, неґатівно впливаючов на Руси­нів. Зато теріторія з поселінём Русинів мала і має тенденцію зменшовати ся. В енклавах жыють Русины-переселенці у Войводині (Югославія) і Сримі (Хорватьско), якы ся там переселили в половин і 18. ст.

Самоназваня карпатьского славяньского населіня - "Русины" або "Руснаци" є на цілій теріторії поселіня, в окремых реґіонах - Підкарпатьскы Русины, Лемкы, Гу­цулы. Окремы реґіоны поселіня карпать­скых Русинів были описаны етноґрафами в першій половині 19. ст. Кінцём 19. ст. в етноґрафічній науці была розробена схе­ма розділіня карпатьскых Русинів на Лемків, Бойків і Гуцулів. Тоту схему розробили галицько-україньскы учены, за свою єй прияли і потвердили етноґрафы совєтьской Україны, якы ей дали к діспозіції советьскій владі од 1945 року, коли цілый выходокарпатьскый реґіон із своїм спавяньскым населінём ся став частёв СССР. Тота теорія тыж была прията, без крітічного приступу к ній, етноґрафами сусідніх країн. Але треба повісти, же кідь терміны "Лемко", "Бойко", "Гуцул" были уж у пер­шій половині 20. ст. шыроко знамы на севернім і выходнім боці Карпат, у передго­рью і Притіській рівнині такы терміны як самоназвы ту не знали. Навеце, термін "Гуцул" мав ту неґатівне значіня, уражаюче людей. Як самоназва ту функціоновали лем терміны "Руськый", "Русин", "Руснак".

Скоро вшыткы етноґрафы і лінґвісты робили єдну велику хыбу, вымітовали із своїх схем етноґрафічных труп найбівшу спомеджі них, Долинян, Русинів Притіськой рівнины і передгорья. Тото мож высвітлити лем тым, же етноґрафы другой по­ловины 19. ст., а щі веце першой полови­ны 20. ст., ся інтересовали лем трупами населіня з патріархалнов културов ці з ей силныма остатками. Лем тоты трупы в думаню етноґрафів были хранителями "істинно народной културы". Но култура Русинів-Долинян такых выразных патріархалных признаків уж кінцём 19. ст. не ма­ла. Окрем языка они ничім ся не одділяли од своїх сусідів, Мадярів, Словаків, Німців, Румунів.

Окрем того, у лексіці Долинян і жытелів южного передгорья были і суть інакшы назвы взаїмного розділіня. Про Долинян вшыткы жытелі гор суть "Верьховинці". Так як Русины, што жыють на рівнині, про жытелів гор, "Верьховинців", суть "Долиняни", "Долішняни". Якраз "Долиняни" заселяють теріторію Притіськой рівнины і передгорья. Они суть главныма носителя­ми русиньской самобытности. "Долиняни" заберають теріторію од рікы Тересвы на выході по сучасну україньско-словеньску граніцю на западі, дале по ріку Лаборець під горьскым масівом Вігорлат на выход­нім Словеньску; од мадярьскых сел на югу по лінію, яка ся зачінать коло Михаловець над Лаборцём і тігать ся поздовж Вігорлату через села Клокочов-Поруба-Глівіштя-Бенятина по теріторію сучасной Україны по лінії сел Дубриничі-Зарічово-Туриця-Туря-Поляна-Плоскоє-Поляна-місто Свалява-Стройно-Керецьки-Кушниця-Довгоє-Липецька Поляна-Монастыриць-Драгово-Угля-Нересниця на севері. I меджі нима выділяють ся дакотры трупы, розділе­ны долинами рік Тересвы, Тереблі, Рікы, Боржавы, Турі. Гомоґенну трупу творять Долиняни, якы жыють у просторі од Вігор­лату, нижнего току рікы Уж, середнёго то­ку Латоріці і сел на юго-выход од Мукачова. Русины-Долиняни уж в 9.-1О. ст. внаслідку ґеоґрафічных і політічных условій ся одрывають од културно-політічного выходо-славяньского масіву і стають ся частёв сістему одношінь і културных процесів народів Централной Европы і конкретно Дунайского басейна. Од 11. ст. теріторія, на якій жыли і жыють Русины-Долиняни, ся стає інтеґралнов частёв Мадярьского кралёвства, што політічно і куптурно дефінітівно одділять Русинів-Долинян од выходных Славян, котрых обьєдинила Кієвска Русь. Приналежность Мадярьско­го кралёвства к западному, латиньскому світу, а Кієвской Руси к выходному, візантьско-православному, вызначіла і розділность політічных інштітутів, історічно-културных процесів в тых двох штатах і стала ся рішаючім фактором автономности етнокуптурного розвоя Русинів-Долинян. Они избывали веце сполочных знаків у културі, історії, справованю, ґаздованю із сусідні­ма народами Централной Европы, з котрыма жыли в єднім штаті, спершу в Мадярьскім кралёвстві а од 16. ст. в Габсбурьскій монархії аж до 1918 р., як з языково близкыма выходныма Славянами.

Култура Долинян мае свої локалны розділы. Найвыразнішы суть у марамороськых Долинян, у селах Хустьской котловины і долин рік Тересвы-Тереблі-Рікы-Тісы. Ту ся проявлять вплив сусіднёй Ердели (Трансілванії), а через ню і шырше Балкану, принесеный ту в 14.-15. ст. "волоськов колонізаціёв". Проявують ся тоты розділы в техніці будованя (дерево), орґанізації дво­ру, одіваню і прикрашованю, вышываню, музичнім фолклорі, стравах. Важне місто в їх ґаздованю має хов рожного статку.

Долиняни на запад од Хустьской кот­ловины, у селах меджі ріками Боржавов і Латоріцёв, ся занимають інтензівным земледілством, садоводством, виноградарьством. Їх обычаї і домашня култура ся вызначають силныма впливами сусідів - Ма­дярів. Тото саме мож повісти і о Долинянах на запад і северный запад од Мукачо­ва, аж по Ужгород.

У Долинян на нижнім тоці Ужа, русиньскых селах передгорья Вігорлату по ріку Лаборець на выходнім Словеньску є силный вплив културы сусідів - Словаків, у ґаздованю - інтензівне земледілство. Северніше, в горьскій части вздовж словеньско-польской граніці, у ґаздівстві бівше місто має хов рожного статку, а в ёго орґанізації остаткы обычаїв з часів "волоськой колонізації".

В часі народного возроджіня народів Централной Европы в 19. ст. якраз меджі Русинами-Долинянами ся обявує і міцніє чувство своёй русиньской самобытности, ідентічности, діференцій од ідентічности сусідів, галицькых Русинів (Українців). Помалы, поступно етноґрафічны діференції Русинів-Долинян ся трансформують на розділы націоналны. Тото нашло свій політічный выраз у їх народі і проґрамі, ядром котрого ся стала потреба даня Ру­синам автономії.

С іщі єдна, дость велика етноґрафічна трупа карпатьскых Русинів - Лемкы на се­верных боках Карпат. Дакому ся може видіти проблематічне їх одношіня к южно-карпатьскым і притіськым Русинам-Долинянам. Історічно оно такым не было, бо контакты меджі нима ся утримовали все через низкы і доступны просмыкы Тилич, Лупков, Дукля. К тому треба додати, же вшыткы Русины, т. з. і Лемкы, і Долиняни, до 1918 р. жыли в єдній державі - Австро-Мадярьскій монархії.

Далшов етноґрафічнов трупов кар­патьскых Верьховинців, дефінованых старшов етноґрафічнов науков, суть Бойкы (Україна, Польско). Заселяють северну, горьску часть Івано-Франківской і Львівской области Україны. К ним етноґрафы рахують і Верьховинців части Межгорьского, Великоберезняньского і цілого Воловецького окресів Закарпатьской области (Підкарпатьской Руси) Україны, а тыж юго-выход­ной части Польска в долині рік Сан, выходно од міста Леска. Назвы "Бойкы", "Бойківщіна" суть новы, зьявили ся лем кін­цём 19. ст., даны были, може, карпатьскым Верьховинцям тых областей сусіда­ми Українцями, Поляками, їх етімолоґія незнама. Самы Верьховинці тоту назву принимали як ганливу, бо їх самоназва была тыж "Русины". Северокарпатьскы "Бойкы" в Галичі до половины 20. ст. при­яли україньску етнічну ідентіфікацію, юж­ны дотримують русиньску ідентіфікацію. Основным інтересом "Бойків" є горьске земледілство і хов рожного статку. До 20. ст. утримовали патріархалны одношіня в родині, в обрядовій културі суть сліды язычеськых віровань. Колектівізація ґаздівства комуністічным режімом "Бойків" деформовала а в дакотрых областях цалком знищіла їх обычаї і културу. З теріторії Польска скоро вшыткы "Бойкы" ся перестяговали на Україну в 1945-46 рр. Там часть з них міґровала до міст, передгорьскых областей, на рівнину. В сучасности култівованя у части галицькой і зукраїнізованой підкарпатьской інтеліґенції Укра­їны "бойківской шпеціфікы" не має ани етнічный, ани етноґрафічный характер, а є яковсь інтелектуалнов реґіоналнов бавков.

На верьхнім тоці Тісы і ей притоків, Чорной і Білой Тісы, жыє карпатьска етноґрафічна трупа Гуцулів, етнічна ідентічность котрой є інша, як ідентічность Ру­синів-Долинян. Тота невелика трупа заселя­ть Ясиньску котловину і села долины Тісы по Великый Бычков. Гуцулы ся ту зьявили дость пізно, у 17.-18. ст. Етно-куптурно они веце были звязаны з близкыма їм жытелями Гуцупьщіны (днесь теріторія Івано-Франківской і Чернівецькой области Укра­їны), одкы ся переселили на Підкарпатьску Русь. Кінцём 19. ст. з розвоём україньского руху в Галичі і Буковині тоты контакты і впливы уж мають україньско-націоналный характер. Свою україньску орьєнтацію Гу­цулы проявили в 1918-19 рр. (Гуцульска републіка, Ясиня) і в часах "Карпатьской Україны" (1938-39).

Сучасны україньскы і підкарпатьскы зукраїнізованы і сполітізованы етноґрафы не хотять видіти тоту реалность. З на­родной културы Русинів ся намагають выдоловати якысь міфічны "сполочны знакы" то з Галичов, то з Волинёв, то іщі дале - з Поділём! Притім зістають глухы і сліпы, кедь їм говорять, же стачіть попозерати, як вызерають села Русинів, дворы Русинів, хыжы Русинів і вшытко в них, тогды і не­ґрамотному чоловікови буде ясно, же тот народ не має ничёго сполочного з Галичов, Волинёв, Поділём, Покутём і областями іщі дале на выход од Карпат! Наперек то­му найаґресівнішы україньскы етнолінґвісты все співають єдну співанку. Про них ниякого русиньского языка не є, не было і не може быти, а суть лем "карпатські діалекти української мови", з чого їм выхо­дить, же їх носителі суть Українці. Лемже і хоцьбы не было "діалектных" розділів і мы, Русины, бы бісідовали такым языком, як напр. в Поділю, і то іщі нич не мусить говорити о народній ідентічности. Доказом повідженого суть штири балканьскы народы - Сербы, Хорваты, Босняци, Чорногорці, якы хоць говорять єдным языком, сербско-хорватьскым (днесь і тот язык розділеный), але каждый з них ся ідентфікує з іншов народностёв, бо ся сфор­мовав у властнім куптурнім ареалі і, хоць на шкоду вшыткым, воєньскым способом доказують свое право на націоналну державность. Мірнов путёв подобный проб­лем меджі собов вырішили языково барз близкы Македонці і Булгары, Румуны і Молдаване. Як видно і в тім, найкрайні-шім припаді, язык не є вырішаючім при становліню народной ідентічности. Важнішым є штось інше - властна історічна скусеность, властна култура, властный стереотіп справованя у вшыткых жывотных сітуаціях, што ся споює під єден на­учный термін - менталіта. А менталіта Ру­синів с радікално інша, як Українців Гали­чі, Волині і далшой Подніпровской Украї­ны.

Также хоць мы, Русины языково належиме к выходославяньскій языковій ґрупі, но наша історічно-културна скусе­ность, наша менталіта, суть діаметрално іншы, бо были сформованы в історічно-културнім ареалі Централной Европы, што была, є і буде інтеґралнов частёв централно-западоевропской културы.

Проф. Іван ПОП, доктор історічных наук